Поїздка в зону відчуження не є чимось надто цікавим та необхідним для кожного, розповідає тернополянка Інна Козачук. Але їхала вона туди, щоб зруйнувати власні «міфи» й усвідомити як природа швидко забирає своє.
Своїми враженнями від одноденної прогулянки містами, які людина вимушено покинула тридцять один рік тому, поділилася тернополянка, викладачка Галицького коледжу Інна Козачук.
Чорнобильська зона відкрита для усіх віком від вісімнадцяти років. Тому кожен охочий може вирушати ніби до іншої епохи. Із собою потрібно мати паспорт і змінний одяг (на випадок, якщо на ваш потрапить «частинка» і буде «фонити»). Ми брали екскурсію. Виходить недешево, але є провідник, який розповідає цікаві речі й має лічильник Гейгера (вимірює радіоактивне випромінювання). Перед поїздкою варто дізнатися більше інформації, прочитати публікації, переглянути сюжети чи документальні фільми. Так буде набагато цікавіше.
Чорнобиль – не закинутий. В місті живуть люди. Їх небагато, але є. Тут і магазин, і кафе, і два готелі (туристів дійсно багато). При в’їзді старий пам’ятник жертвам аварії на ЧАЕС, магазин, місцева собака-попрошайка, яких там безліч. Також представлена експозиція техніки, задіяної під час ліквідації наслідків аварії.
Чорнобильська атомна електростанція. У двотисячному році зупинили останній енергоблок, зараз вона не діє. Ми побачили зблизька третій і четвертий енергоблоки. Також новий саркофаг, який називають конфайнментом, думала, що він більший. Здалеку розгледіли перший, другий і недобудований п’ятий енергоблоки. Масштаби недобудованої охолоджувальної вежі для 5-го реактора здивували. У водосховищі біля реакторів годували двометрових сомів. Хоча, глянувши на фото, не повіриш у їх величину. Рівень радіації довкола АЕС доволі низький, майже такий як у Києві.
Найбільше вразило місто Прип’ять. Атмосферу важко передати. Хотілося б самостійно поблукати тими «вулицями», посидіти і подумати. Усвідомити, зрозуміти, скласти разом усі емоції. Розуміння того, що одна помилка може спричинити стільки біди, а ще усвідомлення місця людини в природі... Ми будуємо житло, прокладаємо комунікації, ретельно розплановуємо все. Але варто нам трохи послабити увагу, перестати робити певні речі й природа забере своє назад! Вона не чекатиме й не ставитиметься з розумінням до нас, бо це ми мали б із нею рахуватись. Багато будівель, деталей від яких стає моторошно, одразу не побачиш. Бурхлива рослинність понищила бордюри й дороги, дерева, яким рівно тридцять один, як і річниці аварії. Лисиця, яка зовсім не боїться людей і просить їжу. Олень, що серед білого дня переходить дорогу. А радіаційний фон такий, що подекуди страшно вдихати глибоко...
Зона відчуження з новими графіті. Які жахливі речі не траплялися б, які страхи не були б у нас в голові – потрібно їх прийняти, глянути їм в очі. Бо поки картини та емоції живуть лиш в нашій голові, нам складно усвідомити, змиритись чи боротись, просто йти далі... Так, є багато причин, щоб ховати страхи якнайглибше, але лише після зустрічі з ними, зможемо «відпустити». У всіх різні погляди на одне й те саме, різні страхи, але ми можемо мати спільні зацікавлення, інтереси, емоції, переживання. Разом легше. Разом можна і щось змінити.
Своїми враженнями від одноденної прогулянки містами, які людина вимушено покинула тридцять один рік тому, поділилася тернополянка, викладачка Галицького коледжу Інна Козачук.
Чорнобильська зона відкрита для усіх віком від вісімнадцяти років. Тому кожен охочий може вирушати ніби до іншої епохи. Із собою потрібно мати паспорт і змінний одяг (на випадок, якщо на ваш потрапить «частинка» і буде «фонити»). Ми брали екскурсію. Виходить недешево, але є провідник, який розповідає цікаві речі й має лічильник Гейгера (вимірює радіоактивне випромінювання). Перед поїздкою варто дізнатися більше інформації, прочитати публікації, переглянути сюжети чи документальні фільми. Так буде набагато цікавіше.
Чорнобиль – не закинутий. В місті живуть люди. Їх небагато, але є. Тут і магазин, і кафе, і два готелі (туристів дійсно багато). При в’їзді старий пам’ятник жертвам аварії на ЧАЕС, магазин, місцева собака-попрошайка, яких там безліч. Також представлена експозиція техніки, задіяної під час ліквідації наслідків аварії.
Найбільше вразило місто Прип’ять. Атмосферу важко передати. Хотілося б самостійно поблукати тими «вулицями», посидіти і подумати. Усвідомити, зрозуміти, скласти разом усі емоції. Розуміння того, що одна помилка може спричинити стільки біди, а ще усвідомлення місця людини в природі... Ми будуємо житло, прокладаємо комунікації, ретельно розплановуємо все. Але варто нам трохи послабити увагу, перестати робити певні речі й природа забере своє назад! Вона не чекатиме й не ставитиметься з розумінням до нас, бо це ми мали б із нею рахуватись. Багато будівель, деталей від яких стає моторошно, одразу не побачиш. Бурхлива рослинність понищила бордюри й дороги, дерева, яким рівно тридцять один, як і річниці аварії. Лисиця, яка зовсім не боїться людей і просить їжу. Олень, що серед білого дня переходить дорогу. А радіаційний фон такий, що подекуди страшно вдихати глибоко...
Комментариев нет:
Отправить комментарий