"В Один Момент зі Славутича Виїхало 6 Тисяч Людей" - Як Живе Місто Працівників ЧАЕС...

30 років тому Славутич Київської області отримав статус міста. 

Він постав після аварії на Чорнобильській АЕС. Мав прийняти до себе мешканців постраждалої Прип'яті та ліквідаторів.

Славутич будували вісім республік Радянського Союзу. Його квартали носять назви - Талліннський, Ризький, Київський, Тбіліський. Відрізняються архітектурою та оздобленням фасадів.

Вірмени збудували свою частину міста з рожевого туфу. Його везли спеціально з Вірменії. Вікна котеджів Київського кварталу мають дерев'яні ставні, як у сільської хати. У Тбіліському кварталі навіть каналізаційні люки з Кавказу, мають грузинські написи.

Перша родина оселилася у Славутичі 1988-го. Згодом він став налічувати понад 25 тис. мешканців.

"На нашій біді людство здобуло колосальний досвід. Приїжджало багато японців. Робили їм екскурсію під час здачі житла. Ті дивувалися, коли зайшли на одну кухню: "А чому така велика плита? Хто тут житиме". Вони вже тоді економно до цього ставилися. А у нас електрика дві копійки коштувала. Їхній старший каже: "Мені дружина розігріває обід на спиртівці". Тоді до нас не доходило, що самим колись так доведеться жити", - розповідає 69-річний Володимир Крупський. Був заступником директора капітального будівництва Славутича. Приїхав сюди з Красноярського краю у 1987-му році.

Володимир Степанович погодився показати місто. На його "БМВ" заїжджаємо до кожного кварталу. Обійти місто пішки можна за годину.

З-поміж забудови вирізняються адміністративні будівлі у центрі - їх задумали білими. Так само біліють на околиці кілька великих приміщень лікарні.

"Місто будували на 30 тисяч людей. Планували розширяти до 60 тисяч. Тому й побудували таку велику лікарню, - розповідає Володимир Крупський. - Зараз багато площі пустує. У головного лікаря проблема - як це все утримувати? Доводиться частину приміщень здавати в оренду".

У п'ятницю після обіду біля лікарні - пусто. Тільки висохлі басейни зі ржавими трубами по обидві сторони від входу. З головним лікарем поговорити про здоров'я міста працівників ЧАЕС та ліквідаторів не вдається. Він дуже зайнятий. Співробітниця адміністрації обіцяє зв'язати нас згодом по телефону.

"Хвороби у наших мешканців нічим не відрізняються від решти України, - розповідає за кілька днів по телефону завідувач поліклініки Євгенія Саліванова. - Радіаційний фон - у нормі. Більше того, ми єдине місто країни, де народжуваність перевищує смертність. Адже середній вік у нас - 32-35 років".

В око впадає кількість дітей на вулиці та мам із візочками. Школярі займаються на спортивних майданчиках з штучним газоном, бігають на стадіоні, або гуляють вулицям. Дорогами їздить мало автівок. Міського транспорту нема.

"Славутич дає щасливе дитинство. Тут безпечно. Тому о 21.00 можна побачити на вулицях дітей, які гуляють самі по собі. Для них тут є все - спортивні секції, дитсадки, басейни, гуртки. Але тут нема якоря для молоді. Випуск зі школи - це прощання з містом. Поїхав вчитися, і все. З моїх 12 однокласників тут залишилося троє, - говорить 25-річний Дмитро Корчак.

Він кілька місяців працює у відділі міжнародної співпраці та інформації на ЧАЕС. Загалом, нових робітників на станцію не беруть, відколи її зняли з експлуатації у 2000-му.

"Коли комусь сказати, що працюєш на Чорнобильській АЕС, часто можна почути "А що на ній хтось є?". Всі думають, що там залишився якийсь сарайчик, ходять триголові звірі, і все чорно-біле, як фотографії з 1986-го", - розповідає Дмитро.

Через усе місто доходимо до цвинтаря. З краю - кілька рядів свіжих могил. На надгробках і хрестах ліквідаторів та працівників ЧАЕС - спеціальні позначки.

"Після аварії станцію запустили зовсім скоро, - продовжує Дмитро. - У людей з'явилася надія на продовження історії. Безпечнішої АЕС у світі не було. Її закриття - суто політичне рішення. Україна відмовилася від ядерної зброї. А це була єдина у країні станція, побічним продуктом якої був збагачений уран.

2000-го у людей раптом забрали те, у що вклали життя. Є архівні кадри із закриття ЧАЕС. Машинний зал, блок управління з купою кнопок. Туди набилася маса людей. Хтось нервово курив у затяжку, хтось плакав.

Тоді в один момент з міста виїхало 6 тисяч людей, висококласні інженери. Хтось подався шукати роботу на інших станція, хтось повернувся на батьківщину. Повалилися ціни на нерухомість. Моя родина тоді купили котедж за 11 тисяч доларів. Чотирьохкімнатну квартиру продали за 4 тисячі, - додає Корчак. - Ставутич став потужним піар-проектом Євросоюзу. Після закриття станції у Європи було завдання - як так зробити, щоб нас не ненавиділи. Створили план розвитку тут бізнесу, промисловості. Якийсь час сюди вливалося багато грошей.

Тепер через АТО Чорнобильці опинилися на другому плані. Закінчується проект будівництва арки, яка має накрити старий саркофаг. У людей виникає тривожне питання - що далі? Що буде з робочими місцями?".

ЧАЕС досі є основним місцем роботи славутичан. Там працює 2,5 тис. людей. У зоні відчуження - 12 тис. Основним завданням працівників станції є її безпечне зняття з експлуатації. Будується підприємство з переробки і зберігання відходів роботи станції. Під керівництвом французів зводять накриття "Арка". Інженер отримує на ЧАЕС до 10 тис. грн.

"Мешканці Славутича звикли до дуже стабільного життя. Їдуть на станцію електричкою через територію Білорусі дуже рано. Приїжджають о 18.00. Єдина їхня ціль: дійти з додому, помитися, поїсти і відпочити з сім'єю, - говорить Дмитро Корчак. - Мають добрий заробіток, спокійне чисте місто. Здаються закритими до найменших зовнішніх стресів. Тому перша труна з АТО була великим шоком. Прийшло прощатися чимало людей. Це багатьох струснуло, змусило переосмислити події".

Славутич - місто переважно російськомовне. З часів його будівництва тут проживає багато росіян. У центрі часто можна почути англійську. Ресторани та бари щовечора заповнені іноземцями, які керують будівництвом накриття, досліджують вплив аварії на навколишнє середовище. На думку Дмитра Корчака, таких тут з кілька сотень.

Основну масу населення складає технічна інтелігенція. На їхньому фоні виділяються жінки, котрі приїжджають з Чернігівської області торгувати на базарі городиною.

Вулиці та тротуари ідеально прибрані. Більшість подвір'їв відкриті і обгороджені низькими парканами. Навколо охайних котеджів - доглянуті клумби та підстрижені газони.

"Ми з самого початку ввели тут закони чистоти та порядку, бо Чорнобильська станція тоді звучало гордо, - додає Володимир Крупський. - Це засвоювалося нашими дітьми і мешканцями сіл, які сюди приїжджали на роботу.

Ядро славутичан - добре освічені люди. Якщо створити умови для них і їхніх дітей, місто матиме майбутнє. У нас є Дніпро, залізниця, дорожнє сполучення з Черніговом найякісніше на ділянці до Києва. Маємо радіологічну лабораторію. Довго боремося за те, щоб сюди з Києва перевезли дослідний ядерний реактор. Потенціал дозволяє зробити тут наукове містечко".

Повний репортаж читайте у найближчому номері журналу Країна за 18 квітня.

ДЖЕРЕЛО: