пятница, 15 апреля 2016 г.

Про аварію в Чорнобилі брехали всі – і ми, і влада...

Незабаром мине тридцята весна як Чорнобиль обпалив долі мільйонів українців. Тисячі сімей змушені були назавжди покинути рідні домівки, сотні тисяч людей позбулися здоров’я і життя… Ті ж, хто не з власної волі залишив малу батьківщину, і сьогодні згадують своє мальовниче Полісся зі щемом у серці. Один із таких корінних поліщан, нині кіровоградець – Леонід Гришков. 




Майже 25 років Леонід разом із родиною живе в Кіровограді. А до цього його рідна домівка була в селі Поліське на Київщині, яке розташоване за півсотні кілометрів від Чорнобиля. До аварії на АЕС чоловік працював у міліції, очолював тамтешнє відділення паспортного столу. Він і сьогодні в деталях пам’ятає дні до трагедії і чорний день 26 квітня 1986 року. Каже, це була не випадковість, а спланована дія тодішньої радянської влади, про що і сьогодні не дуже хочуть говорити.

За три дні до аварії на ЧАЕС пройшли повномасштабні навчання, у яких взяли участь пожежні, міліція, тамтешні жителі, – розповідає Анатолій Гришков. – У перший день готувалися до масової евакуації населення, наступного дня вчилися ліквідовувати аварію і пожежу на атомній станції, а на третій день – 26 квітня – сталася справжня аварія. 

Можна було б вірити у містику, проте чоловік наводить цілком прагматичні аргументи: у радянський час, коли всі події приурочувалися до якоїсь річниці чи чергового партійного з’їзду, четвертий реактор атомної станції також будували поспіхом і здали за півтора року до запланованої дати. Зрозуміло, він мав багато недоробок, тим не менш його запустили. Анатолій каже, науковці, які працювали на АЕС, розуміли, що всі ці прогалини з часом можуть вилізти боком, тому їх треба було ліквідовувати, проте навіть фізики­ ядерники не знали, як поведе себе атом, коли зупиниться система охолодження реактора. Саме тому, каже він, напередодні зупинки реактора і проводилися навчання. Аварію на АЕС передбачали, проте всі сподівалися, що цього не станеться…

– 26 квітня за чотири години ми евакуювали 55 тисяч жителів Чорнобиля. Важко навіть уявити, як таку масу людей можна вивезти з міста за такий короткий час. Але тоді все було настільки організовано, що операція пройшла без заминок. Автобус під’їжджав до будинку, люди сідали і їхали. Нам доводилося обманювати людей, бо нас дурила тодішня влада. Ми казали людям брати тільки найнеобхідніше: документи, цінні речі, бо вони, начебто, залишали житло на три дні, поки пройде дезактивація. Люди нам вірили, кидали все нажите і не знали, що більше ніколи не повернуться додому, – пригадує учасник ліквідації аварії на ЧАЕС.

Чоловік каже, з часом дехто повертався у свої квартири, щоб забрати меблі, побутову техніку. Проте вивозити ніхто не дозволяв. Щоб не залишати нажите мародерам, люди просто викидали майно з вікон квартир, трощили. Не хотіли, щоби хтось нажився на їхньому горі. 

Утім, якщо в містах жителі краще розуміли, що треба негайно евакуюватися, то в селах переконати людей було дуже важко, адже тоді ніхто не говорив, що сталася страшна біда.

– Люди в селах украй негативно реагували на евакуацію. На міліціонерів селяни просто кидалися з вилами, захищаючи своє майно. Ніхто не хотів полишати свої хати, господарство. Нам доводилося казати людям, що вони за кілька днів повернуться додому, – пригадує Анатолій Гришко і додає, що дехто таки повертався через певний час у рідні села і залишився там жити, незважаючи, що рівень радіації у перевищував допустимий в рази.

Співрозмовник «КП» розповідає, що багато його земляків і досі живуть там.

– Друзі розповідають, що й сьогодні радіаційний фон міняється кілька разів, буває у 30 разів перевищує норму, – додає він.

Анатолій з болем розповідає про ліс, який після вибуху на АЕС став рудим. Після аварії цю ділянку лісу вирубали, залишилася тільки одна сосна, яка дивом уціліла. Її крона незвичайна, вона немов би здіймає до неба дві руки, молячи Бога врятувати чорнобильців. Це дерево стало не тільки символом ліквідаторів, сосну увічнили в церковній іконі «Чорнобильський Спас». 

Важко згадує чоловік і друзів­ ліквідаторів, яких сьогодні вже немає серед живих.

– Коли я ще працював у дитячій кімнаті міліції, мені довелося на облік поставити десятикласника Миколу Титенка. Хороший був, чесний, але побився з хлопцями. А в той час наслідок бійки був один – облік у правоохоронних органах. Коли Колю забрали в армію, дав йому хорошу характеристику, а пізніше допоміг влаштуватися на роботу. Він був мені наче син, постійно його підтримував. Коли сталася аварія на АЕС, він у числі перших кинувся на боротьбу з вогнем. Отримав смертельну дозу опромінення. Уже в травні 86 його не стало. Миколі Титенку було всього 24… – зі щемом говорить Анатолій і додає, на пам’ятник земляку гроші збирали усією громадою.

Ще п’ять років після аварії ліквідатор продовжував працювати у зоні відчуження, а потім разом із дружиною і двома синами переїхав до Кіровограда, де до виходу на заслужений відпочинок працював в органах внутрішніх справ. 

Анатолій Гришков має багато нагород, пов’язаних із ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС, проте найважливішою для себе вважає потерту картку обліку доз радіо­активного опромінення, у якій вказано, що він отримав усього 39 мілірентген… Чоловік каже, що навіть у цих документах тодішня влада боялася вказати правдиві дані, які насправді дози опромінення отримали ліквідатори. 

Той трагічний день відкрив в Анатолія ще одну грань – він почав писати вірші. Свій біль за малу батьківщину, за своїх земляків, яких доля розкидала по всій Украї­ні, за загиблих друзів він виливає у віршах.






 

ПО ВЫХОДНЫМ И ПРАЗДНИКАМ БЛОГ НЕ ОБНОВЛЯЕТСЯ

Комментариев нет:

Отправка комментария