"Чорнобиль"....
Взагалі-то в Чорнобиль не пускають.
Але якщо дуже хочеться і є гроші, то потрапити в Зону можна досить просто.
Незважаючи на всякі строгості, колючий дріт, сигналізації і відеоспостереження, як відомо, із Зони винесли все.
На відміну від Прип’яті місто виглядає так, як деякі райцентри в неділю: пусто, але не порожньо. На тлі запустіння тутешня діюча церква виглядає навіть зухвало. На стадіончику неподалік зібрані зразки техніки ліквідаторів. Сам стадіон, станом, нагадує давньо-римські споруди.
Після аварії всі комунікації будували заново, тому над кожною дорогою є містки з труб. Навіщо це в мертвому місті?
Дивна й затята ще радянськими забобонами охорона категорично забороняє фотографувати периметр станції. Зате його прекрасно видно з космосу. Ну і здалеку теж можна знімати.
У Зоні знаходиться багато пам’ятників, але найкращий з них – сама Зона.
Найбільше людей турбують питання радіації. Приймаюча сторона любить пишатися тим, що загальний фон в зоні нижче київського. Може й так, але при в в’їзді до Києва мене ще ніколи не перевіряли на радіоактивність. Тим більше цього не робили ніколи при виїзді. Сам процес виглядає просто: рамка як в аеропорту, потенційно заражені відвідувачі ніжно обіймають прилад, який пищить і блимає зеленим “чисто”. Коли прилад гуде і блимає червоним досвідчений оператор пропонує перевіритися ще раз.
Жарти з приводу радіації затихли після того, як водій заборонив залазити в машину, не витираючи ноги об спеціальний килимок. Найпопулярніша карта в Зоні – карта радіаційного забруднення і безліч її модифікацій.
З кожною вилазкою лічильник пищав все частіше. На нерви це діяло, але не всім. У самому Чорнобилі фон був дійсно нижче київського. Зате коли ми вийшли пофотографувати біля саркофага, жарти закінчилися взагалі. Прилад пищав, а цифри бігли як на секундомірі.
Не потрібно нам це – вирішили всі одноголосно і вже через пару хвилин ввічливо сиділи в автобусі. (Інші зупинки різнилися на порядок меншою дисциплінованістю).
Найбільшою радіоактивністю відрізняється симпатичний на вигляд мох, який покриває асфальт. На шляхопроводі, який після 1986 року називають містом смерті, його повно.
Ну і про мутантів. Місцеві наполягають, що все це казки. З фауни, ми бачили стадо (або табун – не знаю, як правильно, але точно не косяк) кабанів з поросятами. Штук 20 – не менше. З вигляду – звичайні кабани. По голові на кожного. Однак соми, які плавають у ставку біля АЕС – це щось неймовірне.
Тому зовсім не страшно. Після екскурсії вирішили поміряти, як світяться тапочки. Прекрасно світяться! У 10 разів вище норми. І не тільки тапочки. Тому після завершення подорожі, в метро я сяяв посмішкою в різних сенсах цього слова.
Комментариев нет:
Отправить комментарий